— Чи не знайшли ви часом, як припускали, того камінця?

— На жаль, ні. Хоч, признаюсь, я був надто схвильований, щоб шукати методично.

— А чому ви одразу не повідомили міліцію?

— Я вважав, що це витівка якогось шибеника з рогаткою. На нашій вулиці є хлопці, які вправляються в стрільбі по горобцях. Тільки другого дня, під час сніданку, панна Стор, моя лаборантка, звернула увагу на те, що це міг бути постріл з вогнепальної зброї, і порадила на всякий випадок заявити в міліцію. Відверто кажучи, я вагався; не люблю таких справ. І я тільки подзвонив своєму братові, адвокатові, надаючи йому в цій справі повну свободу дій. Ну, і виявилося, що Гжегож повідомив вас, капітане.

— Пан Гжегож Містраль — мій добрий знайомий, — мовив Трепка, з інтересом оглядаючи книжки на стелажах під стіною, — колись ми працювали разом. Ну, але повернемося до справи. Скажіть нам, професоре, що ви зробили одразу після того випадку?

— Я був дуже схвильований і далебі не знав як слід, що маю зробити. Було ясно, що піймати винуватця не зможу. Самі розумієте… вечір, темрява, вулиця освітлена слабо. Та, зрештою, я сумнівався й відносно самого характеру цієї події. Чи то була випадковість, чи навмисна витівка? А якщо витівка, то які її причини — пустощі чи, може, помста? Колись я натер вуха отим шмаркачам за те, що вони били пляшки на мостовій, отож…

— Словом, ви не встали з-за письмового стола, — перебив його Трепка.

— Та ні, — сказав професор, трохи ніяковіючи, — згодом я відчинив вікно і виглянув, але нічого не побачив.

— Я думаю, — буркнув Трепка. — Зрештою, то була легковажність з вашого боку. І що ж далі?

— Я вийшов у вестибюль, — розповідав професор. — Міхал Касіца все ще сидів з товаришами біля телевізора. Я спитав, чи не чули вони чого. Кажуть, що ні. Тоді я заглянув у сад, але нічого підозрілого не помітив. Щоб не бентежити нікого в домі, я більше не згадував уже про ту подію і повернувся в свій кабінет.